?

Log in

До захисту наших прав ми підходимо зазвичай надто вузько – вимагаємо сатисфакції від найближчих кривдників, так би мовити, виконавців. До прикладу, підвищили ціну для споживачів на газ – у кращому разі тягнемо до суду чиновника, який підписав розпорядження! Порушили виборчі права – керівника дільничної комісії до відповіді!
При цьому не менш традиційно забуваємо, що в нашій державі є цілком конкретна посадова особа, яка прямо відповідає за дотримання наших конституційних прав.
Навіть має прямі конституційні зобов’язання – гарантувати їхній захист.

За логікою права…
Не секрет, що дієвість захисту громадянських прав напряму залежить від балансу традиційних гілок влади – у тому числі, судової.
У більшості цивілізованих держав високопосадовці стережуться судового переслідування – або впродовж виконання власних повноважень, або після їх завершення.
І глава держави не є винятком.
До прикладу, Річарду Ніксону в США після звинувачень у корупційних діях і порушенні чинного законодавства довелося достроково припиняти президентські повноваження і йти у відставку. Бо мав іншу перспективу – звільнення з посади в зв’язку з імпічментом. І жодні аргументи стосовно ефективності його менеджменту не бралися до уваги.
Або зовсім свіжий випадок – два місяці тому французький суд визнав колишнього главу держави Жака Ширака винним у в розкраданні бюджетних коштів і перевищенні посадових повноважень. Кінцевий вердикт суддів – два роки в'язниці умовно.
Можна, звісно, розвести руками – мовляв, за таке законодавство Франції передбачає 10 років ув’язнення і €150 тисяч штрафу. Але з одного боку, зважили на похилий вік політика і його фрагментарну амнезію.
А з іншого боку, зафіксували головне – прецедент обов’язкової відповідальності державного діяча. Не перед політичними переслідувачами – як це практикується в нашій державі – а перед законом.
Судочинство "на замовлення"
Українських правителів також неодноразово звинувачували в судовому порядку – і в зловживанні повноваженнями, і в суттєво менших гріхах.
До прикладу, львів’янин Дмитро Зушман позивався до Леоніда Кучми, який не захистив його прав у сфері стягнення заборгованостей по зарплаті за рішенням суду з ВАТ "Львівський завод фрезерних верстатів".
Ішлося про відшкодування моральних збитків – бездіяльність глави держави робітник оцінив у гривню, а саботаж державної виконавчої служби Галицького управління юстиції у Львові трохи дорожче – у 100 тисяч українських грошей.
Про серйозніші гріхи, зокрема, участь у замовленні політичних убивств, так само згадували – але винятково тоді, коли виникала потреба вплинути на зятя-олігарха. Як тільки ж потреба в тому зникала – суд розводив руками, а прокуратура моментально втрачала інтерес до президентської відповідальності.
Нинішнього "гаранта" Віктора Януковича наразі звинувачують у не менш страшних злочинах – в узурпації влади, в переписуванні Конституції, в ігноруванні прав громадян під час проведення податкової, пенсійної та інших реформ, у скороченні мережі навчальних і медичних закладів і багатьох інших смертних гріхах.
І якщо справедливість аргументів, наведених опозицією в недавньому позові до Вищого адміністративного суду країни, було визнано і підтримано сотнями тисяч громадян, чиї права було порушено "гарантом" – сам суд вкотре продемонстрував свій "кишеньковий" статус – у підсумку позов навіть не було взято до розгляду. А президента, відтак, навіть не викликали до суду.
Тим часом як його провідних опонентів перетворюють на політичних в’язнів.
Не випадково серед ключових умов ЄС стосовно лібералізації візового режиму з Україною – реформування судоустрою відповідно до вимог Венеціанської комісії і припинення практики оголошення політично вмотивованих вироків.
Примус до законослухняності
Серед найбільш очевидних випадків ігнорування гарантом Основного закону – історія підписання закону "Про благодійну діяльність і благодійні організації" (№5073-VI), адресованого самотнім літнім людям, дітям-сиротам, багатодітним родинам, невиліковно хворим і талановитій молоді з незаможних родин.
Майже півроку благодійники й автори закону переконували "гаранта" в необхідності виконати прямі вимоги Конституції і візувати закон – зверталися, пояснювали і вимагали.
Адже впродовж 15 днів після отримання закону главою держави його не було ні підписано, ні повернуто назад для повторного розгляду – як того вимагає ч.2 ст. 94 Конституції країни. При цьому ст. 68 Основного закону вимагає від президента додержуватися Конституції і законів України, а стаття 102 вповноважує главу держави бути гарантом дотримання її вимог з боку всіх без винятку чиновників.
Зрушення відбулися лише після того, як звернулася до керівників АП і ВР задля підтвердження факту протиправних дій з боку президента і реєстрації позовної заяви стосовно грубого порушення ним вимог ст. 68, 94, 102 і 106 статей Конституції.
Під законом "одразу" віднайшовся підпис – через півроку після прийняття.
Як документально підтверджує відповідь керівника апарату ВР Валентина Зайчука, закон ухвалено парламентом 5 липня 2012 року, підписаний спікером 30 липня 2012 року, наступного дня документ надійшов до АП – і лише 29 січня 2013 року закон повернуто з підписом до парламенту.
Чи є вихід?
Доки всі три гілки української влади контролюються Банковою, українці можуть покластися в захисті власних прав винятково на себе і медіа – як "четверту" владу.
Як увірветься терпець…
Саме за такою логікою відбувся "податковий" майдан, учительські страйки, студентські заворушення – їх усіх об’єднували законодавчі ініціативи нинішньої влади. І щоразу влада була змушена "визнавати" прорахунки окремих чиновників, які невірно тлумачили волю президента, і "відкликати" нововведення.
Саме за такою логікою громадяни захищаються в "Черзі за життям" від монополізації ринку лікарських препаратів в інтересах корумпованого чиновництва.
Без ілюзій – доки ця влада не піде, марно сподіватися на радикальні зрушення в судоустрої та правозастосуванні. Так само, як і в ставленні нинішнього глави держави – як до людей, так і до Конституції, яку має боронити.

Спеціально для Української правди

Неповний місяць залишився до катастрофи в сфері доступу українців до якісних медичних препаратів. Із 1 березня набуває чинності ліцензування імпорту лікарських засобів, ухвалене свого часу більшістю Ради.

При цьому досі не затверджені ні уповноважений орган, відповідальний за ліцензування імпорту, ні відповідні ліцензійні умови, ні решта правил, за якими блокуватимуть ввезення ліків іноземного виробництва на територію України.

Кому вигідно?

Насправді, жоден нормативний акт не виникає з безвісти. Його можуть лобіювати громадські структури, занепокоєні загрозами, що містяться в чинному законодавстві. Його можуть пропонувати експерти – до прикладу, в ім’я адаптації наших законів до міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Але найчастіше – в умовах нашої держави – законопроект є нахабним і тупим продуктом інтересів бізнес-оточення цілком конкретних чиновників або нардепів.

Від самого початку прийняття Закону України №5038-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо ліцензування імпорту лікарських засобів та визначення терміна "активний фармацевтичний інгредієнт" лобіювало відомство Раїси Богатирьової.

Продавлюванню цих змін у підсумку не завадили ні заперечення експертів, ні попередження опозиції, ні резонанс у медіа – хоча впровадження процедури ліцензування господарської діяльності з імпорту лікарських засобів як мінімум суперечило політиці максимальної дерегуляції та спрощення здійснення господарської діяльності, декларованій керівником української держави і передбаченій, зокрема, в пунктом 76-м його указу "Про Національний план дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки".

Схоже, декларація "на люди" і слідування президента власним указам – не одне й те саме. Принаймні, якби в Януковича виникли заперечення – під законом не було б його підпису.

Ціна питання – виживання громадян…

Набуття законом чинності становить суттєву загрозу для українців, життя і здоров’я яких залежать від вживання медичних препаратів іноземного виробництва.

З одного боку, ліцензування імпорту медичних препаратів призведе до масового зникнення з аптек і лікарень ліків іноземного виробництва. На думку експертів АТП, така ситуація може триватиме не менше 12 місяців.

У кращому випадку імпортні ліки замінять аналоги вітчизняного виробництва і не завжди кращої якості – якщо їх в Україні взагалі виробляють.

Дефіцит якісних ліків суттєво ускладнить одужання і навіть виживання українців, які страждають на кардіологічні захворювання, онкологію, гемофілію, туберкульоз, гепатити, СНІД, тобто практично каратиме на смерть тих, чиє життя безпосередньо залежить від доступу до імпортних ліків – у тому числі, й тих, що закуповуються за кошти Державного бюджету України.

Щонайменше 97% потреб хірургічної анестезії забезпечується імпортними препаратами. Від них же залежить і 100% хворих на гепатит і туберкульоз.

З іншого боку, ліки миттєво подорожчають – і не лише імпортні.

Ціни зростуть стрімко й очікувано – в умовах незадоволеного попиту, дефіциту і звуження асортименту. І не без допомоги імпортера – йому ж треба якось компенсувати видатки на "перемовини" з чиновником, відповідальним за ліцензування.

Показовим є те, що ні уповноваженого органу, відповідального за ліцензування імпорту, ні ліцензійних умов досі не затверджено.

Адже у визначенні чітких і прозорих правил гри не зацікавлений жоден чиновник-корупціонер. У каламутній воді йому легше торгувати власними монопольними регулятивними правами – із ним обов’язково прийдуть домовлятися ті, що наразі панікують.

Іншими словами, довгостроковій перспективі нововведення сприятиме монополізації  ринку лікарських засобів, нівелюванню конкуренції, поширенню корупційних схем, скороченню бюджетних надходжень і дискредитації соціального статусу української держави, гарантованого Конституцією.

Європейському законодавству не відповідає

"Необхідність" упровадження нововведення пояснювали свого часу потребою виконання зобов’язань перед ЄС. Мовляв, це дозволить гармонізувати законодавство України відповідно до вимог Євросоюзу, а також забезпечити належну якість лікарських засобів, які імпортуються в Україну.

Однак, за оцінками експертів авторитетної ЄБА, механізм ліцензування імпорту лікарських засобів, передбачений Законом, не відповідає ні світовій торговій практиці, ні законодавству Європейського Союзу.

ЧИТАЙ ТАКОЖ

З весни в Україні зникнуть іноземні ліки. Януковича просять втрутитися

Зокрема, відповідно до Угоди про процедури ліцензування імпорту, яка є додатком до Угоди про заснування СОТ, ліцензування не має використовуватися для обмеження торгівлі. А частина перша ст. 40 Розділу IV "Виробництво та імпорт" Директиви Європейського Парламенту та Ради 2001/83/ЄС від  06.11.2001 р. "Про зведення законів Співтовариства щодо лікарських засобів для людини" вимагає від імпортерів лікарських засобів у державах-членах ЄС наявності ліцензії на маркетингову діяльність, яка є складовою ліцензії на виробництво, отже, не потребує додаткових умов для його отримання й оформлення у вигляді окремого дозволу.

При цьому забезпечення належної якості імпортованих в Україну лікарських засобів наразі регулюються цілою низкою нормативних актів – Постановою КМУ від 14.09.2005 р. №902 "Про затвердження Порядку здійснення державного контролю якості лікарських засобів, що ввозяться в Україну" (з останніми змінами). Постановою КМУ від 26.05.2005 р. №376 "Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації) лікарських засобів і розмірів збору за їх державну реєстрацію (перереєстрацію)", а також наказом МОЗ від 31.10.2011 р. №723 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами".

Чи є вихід

Ліцензування імпорту ліків не лише суперечить міжнародним зобов’язанням України або деклараціям Януковича.

Якби його біда тим і вичерпувалася – ніхто б і списи не ламав. Таким уже важко здивувати будь-кого – у тому числі, закордоном.

Але ж нововведення критично звужує доступ українців до якісних медичних препаратів – у тому числі, й таких, яких в Україні не виробляють зовсім.

До прикладу, 100% дітей і вагітних жінок, хворих на діабет, наразі рятують імпортним інсуліном, а 95% онкохворих дітей – імпортними препаратами. Іншими словами, ціна питання – виживання найслабших…

Єдиний вихід – скасувати нововведення, доки вони не набули чинності. Відповідний проект ми з колегами (Віктором Чумаком, Романом Іликом, Олегом Лукашуком і Олександрою Кужель) щойно зареєстрували в Раді.

І насамкінець

Якщо не вжити радикальних заходів, громадяни навесні штурмуватимуть аптеки і збиратимуть пігулки, наче гроші – для обміну.

За винятком тих, кому вже не допоможуть і ліки…

Originally posted by frankensstein at Уроки советских небожителей
Андрей Мальгин пишет:

"Дочь Сталина Светлана Аллилуева эмигрировала из СССР в США в 1986 году, отказалась от советского гражданства и жила в Америке до самой смерти. Пребывание в доме престарелых она предпочла жизни в РФ. Внучка Сталина — Крис Эванс. Ей 40 лет, живёт в Портленде, владелица винтажного магазина.

Гражданин США Сергей Хрущёв бывает в Москве наездами, в основном на презентациях своих книг и похоронах своих родственников. Правнучка Никиты Сергеевича, Нина Львовна Хрущёва, преподает на факультете международных отношений в университете New School в Нью-Йорке.

Преподавала хореографию в Майами внучка председателя КГБ СССР и Генсека КПСС Юрия Андропова, Татьяна Игоревна Андропова. Там же, в США, живет и её брат Константин Игоревич Андропов.

Правнук Леонида Ильича по линии сына, Дмитрий, сейчас изучает политологию в Оксфордском университете. В Калифорнии живет и племянница Леонида Брежнева – Любовь Яковлевна.

Дочь главного идеолога позднего коммунизма, аскета Михаила Суслова, Майя Михайловна Сумарокова, с 1990 года вместе с мужем и двумя сыновьями живет в Австрии.

Дочь Горбачева Ирина Вирганская живет, в основном, в Сан-Франциско, где располагается главный офис «Горбачев-Фонда», в котором она работает вице-президентом".

Удивительно, что все страстные поклонники культа СССР не замечают или не хотят замечать одной простой исторической закономерности. Ни один потомок высших руководителей США не переехал на ПМЖ ни в Советский Союз, ни в современную путинскую Россию. Но зато потомки практически всех советских вождей, за исключением Ленина, у которого потомков нет, и Черненко, руководившего страной меньше года, живут и работают в странах Запада.

Я это к чему? Сегодня перед Украиной стоит похожий выбор - идти в Таможенный союз (читай - Россию) или выбирать путь евроинтеграции. Как видим, знающие люди на своем примере показывают, что выбирать стоит отнюдь не РФ. Даже советская элита, небожители, которым жилось в СССР лучше всех, в конце-концов решили покинуть реакционную, тоталитарную родину. Что же там можем найти мы, бедные и фактически бесправные граждане конкурирующего государства?

Обрала для роботи в цьому скликанні ВРУ посаду секретаря комітету у закордонних справах, бо:


1) Через злочинну внутрішню і зовнішню режиму Януковича маємо реальну
загрозу втрати незалежності України. Саме це може статися у результаті
втягнення нас у Митний Союз. Коли на кону стоїть питання економічної і
політичної самостійності країни, все інше, принаймні для мене, відходить
на другий план.

2) Переконана,
що ключовою перепоною для розвитку країни є корупція. Станом на
сьогодні ключові механізми її подолання можна запустити лише у співпраці
з міжнародною спільнотою. Це і скасування віз ключовим функціонерам
режиму на прикладі Кузьміна, і блокування рахунків фірм, які стали
ланками корупційних дій, як це зроблено латвійськими правоохоронцями
щодо "продавців" вишок Бойка. Продовжу цей позитивний досвід :).


Щодо комітету з питань освіти та науки, то я його залишаю в надійних
руках і зі свого боку всіляко допомагатиму команді Лілії Гриневич.

До праці!
Розпитала друзів й отримала перелік з 12-ти найбільш помітних подій і тенденцій, якими відзначився в Україні рік 2012

1. Фінал судилища над Тимошенко: вибіркове правосуддя
2. "Прихватизація" української енергетики (Фірташ Аметов наше всьо)
3. Євро 2012
4. "Тінізація" держзакупівель
5. Україна - країна "сімейного" бізнесу
6. Реформа прокуратури: "контрацепція" від громадського тиску
7. Крах модернізації мирних зібрань в Україні: за крок від білоруського сценарію
8. Парламентські вибори: без права на демократію
9. Реанімація гривні: піррова перемога
10. LNG-термінал: від великого до смішного один крок
11. Санкції щодо Р. Кузьміна
12. Заборона паління в громадських місцях і реклами тютюну


Фраза "Ви поводитесь так, нібито завтра кінець світу" сьогодні звучить як ніколи актуально.
Втім, у підсумку більшість купляє ялинку, мандарини, ялинкові прикраси замість каністри з бензином, тушонки і батарейок.

У другу неділю грудня Україна відзначала вже традиційний День благодійника – без помпи. Так би мовити, скромно. Схоже, не в останню чергу тому, що його впровадив ще «попірєдник» нинішнього глави держави, у 2007 році.

Ще менше підстав для святкового настрою цього року виявилося у самих благодійників – вимріяні ними нововведення і проголосовані Радою ще в липні 2012 року, – досі не набули чинності, бо ще не підписані президентом.

П’ятий місяць поспіль гарант(!) Основного закону його вимогами нехтує, відмовляючись візувати закон «Про благодійництво і благодійні організації», поданий йому на підпис згідно з вимогами законодавства ще 31 липня 2012 року. Чому? Адже відповідно до ст. 94 Конституції України президент зобов’язаний упродовж 15 днів або підписати закон, або накласти вето і повернути його до парламенту з відповідними рекомендаціями.

Може, відповідь криється в змісті нововведень?

Доброчинність на службі в чиновника

Не секрет, що благодійність майже завжди адресована людям, які потребують допомоги. В Україні таких щороку – близько 15-20 мільйонів – самотні літні люди, діти-сироти, багатодітні родини, невиліковно хворі, талановита молодь із незаможних родин: майбутні науковці, державотворчі, художники, співаки, письменники.

Звісно, найменше такої допомоги потребують державні службовці і так звані, «породисті» відомства, які звично користуються держбюджетом – наче власною коморою. При цьому саме їхніми зусиллями близько третини доброчинних внесків до адресатів не потрапляє – їх відфільтровують до бюджету задля «спільного» блага, а звідти – хто вкраде, а хто покладе до кишені на цілком «законних» підставах.

Не в останню чергу такому стану речей сприяє наразі чинний закон «Про благодійництво та благодійні організації» та відповідні норми податкового законодавства.

До прикладу, закон вимагає від операторів мобільного зв’язку – стягнути 36 копійок податку (36%) з кожної гривні, яку люди переказують під час смс-марафону на будівництво дитячої лікарні або допомогу хворої людині

Той самий закон провокує банки до відмови в переказі коштів потерпілим від стихійного лиха, доки благодійний фонд не надасть інформації про їх індивідуальні податкові коди, аби стягнути з цієї суми  15% податок – авансом.

Він же примушує дитину з малозабезпеченої родини відмовлятися від призу за перемогу в шкільному конкурсі на кращий малюнок чи твір – адже  вартість призу зараховується до доходу батьків, які можуть втратити право на державну соціальну допомогу щонайменше на рік

Відповідно до нього в інваліда без ніг наразі здирають до бюджету не менше 180 грн. податку, якщо візок вартістю 2 тис грн. йому було подаровано не родичем, а товаришем – із сусіднього будинку.

Нарешті, у повній відповідності до його положень до бюджету витребують і 30 тис. грн. податку за операцію вартістю в 170 тис. гривень, яка врятує життя онкохворій дитині – на ці кошти можна було б придбати чотири слухові апарати для дітей з відповідними вадами або відправити 5 хворих на ДЦП дітей до спеціалізованого санаторію.

Нові правила гри в сфері благодійництва

Звісно, такий стан речей не влаштовував (і не влаштовує наразі) ні благодійників, ні тих, кому адресовано доброчинні кошти. Але змінити його на краще не можуть другий рік поспіль – заважає саботаж з боку чиновників, зацікавлених в альтернативних надходженнях до розкраденого ними же бюджету.

Чималі надії свого часу покладалися на нову редакцію закону «Про благодійництво та благодійні організації», а також проект закону «Про внесення змін до деяких законів України (щодо зменшення податкового навантаження на набувачів благодійної допомоги)».

З одного боку, проекти було підтримано і зареєстровано в Раді представниками щонайменше чотирьох парламентських фракцій. З іншого боку – над їх підготовкою працювали найкращі експерти за посередництвом Українського Центру Незалежних Політичних Досліджень.

Якщо стисло – набуття ними сили закону дозволило б упровадити в Україні європейські правила гри в сфері благодійництва.

У тому числі:

1) зменшення податкового навантаження на громадянина-одержувача благодійної допомоги, зокрема, звільнення від оподаткування товарів та послуг благодійного характеру;

2) скасування мінімального порогу пожертв, які дають право на податковий кредит;

3) звільнення від оподаткування 30% суми пожертв, але не більше 15% сукупного оподаткованого доходу;

4) спрощення процедури створення благодійних організацій: скасування територіального статусу, обмеження здійснення реєстрації лише державними реєстраторами, звільнення благодійних фондів від плати за внесення змін до установчих документів, скасування вимоги внесення мінімального капіталу для благодійних фондів;

5) розширення сфер благодійної діяльності, зокрема: допомога особам у кризових ситуаціях, соціальне забезпечення та соціальні послуги, правова допомога, захист прав людини та основних свобод, розвиток територіальних громад;

6) зміцнення матеріальної бази благодійництва, зокрема, впровадження спадкових договорів та заповітів, благодійних сервітутів, благодійних ендавментів, благодійних лотерей, публічних зборів пожертв та продаж одержаного майна з публічних торгів;

7) посилення прозорості в сфері благодійництва: встановлення солідарної майнової відповідальності членів органів управління; визначення видів інформації про благодійну діяльність, доступ до яких не обмежується чи обов’язковий; встановлення додаткових підстав для позовів про ліквідацію благодійних організацій.

І насамкінець

Як на мене – рано чи пізно, а доведеться «гарантові» Конституцію виконувати.

Краще – без скандалу. А ще краще – для нього – з мінімальними іміджевими втратами.

Якщо вірити офіційній відповіді АП за підписом керівника Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Дениса Іванеско, закон «Про благодійну діяльність і благодійні організації», який надійшов до АП 31 липня 2012 року і був зареєстрований під номером 001/46057-01, – досі не надсилався до ВР із пропозиціями і зауваженнями глави держави.

Якщо президент День благодійника проґавив – може, до Миколая оговтається?

З одного боку, скандально відомий 194 одномандатний округ нічим принципово не відрізняється від решти округів, яким випало нещастя опинитися в списку інтересів ПР.

Принаймні, за тиждень "встановлення" результатів волевиявлення у Черкасах влада встигла задіяти повний асортимент технологічних "ходів", які вона досі вигадувала задля отримання бажаного для себе рішення ОВК – від залякування до фізичних розправ і відвертих фальсифікацій.

Правди ради, таких округів виявилося суттєво більше, ніж визнав ЦВК – міні-фронтів, де влада особливо не дотримувалася церемоній і законності.

З іншого боку, на відміну від решти скандальних округів у Черкасах вдалося хоча б на рівні ОВК захистити перемогу кандидата від опозиції Миколу Булатецького, який випередив найближчого переслідувача "від Фірташа" Валентину Жуковську щонайменше на 12 тисяч голосів.

Лише тут у партії влади відбувся збій "місцевого" масштабу – довелося в авральному порядку ґвалтувати виборчу комісію національного рівня.

День перший: у війні за дотримання вимог закону

До Черкас мене викликав з Одеси дзвінок Миколи Мартиненка – з огляду на критичну ситуацію в окрузі №194, де підрахунок голосів було заблоковано на рівні ОВК.

Зі слів представника штабу ООБ: неспроста – щось мутять…

Як виявилося станом на середу, 31 жовтня було зараховано й обліковано на сайті ЦВК менше 50% протоколів дільничних комісій, отриманих окружною комісією. Системний адміністратор третій день поспіль саботував – і, схоже, не з власної ініціативи. Хтозна що робили із сервером ОВК – на вході до нього стовбичив представник СБУ.

Після жорстких переговорів з "вартовим", які знімались на відео, мені вдалося розтлумачити йому повноваження нардепа в сфері доступу до будь-якої інформації і кримінальну відповідальність за перешкоджання його діяльності. Представник спецслужби зв'язався з начальством телефоном, повідомляючи про відео і вимогу депутата. Після чого демонстративно переадресував "охорону" голові ОВК Козько О.І. – мовляв, на вашу відповідальність.

Голова миттєво відреагувала на дивовижні метаморфози в його міміці, голосі і поведінці – вхід до серверної було розблоковано. Синхронно віднайшовся системний адміністратор, який нарешті почав виконувати вимоги закону – під моїм наглядом.

У підсумку до ранку п'ятниці було внесено 100% протоколів, отриманих і погоджених ОВК.

День другий: курс на перерахунок у "неправильних" дільницях

Не миттям – так катанням. Схоже, саме таким підходом керувалася влада в спробах зірвати встановлення результатів голосування в 194 окрузі.

Спочатку системно і відверто відтягувався момент встановлення кінцевих підсумків "під соусом" визнання в судовому порядку виборів недійсними у спірних дільницях – звісно, в тих, де Микола Булатецький мав найбільшу перевагу. Планувалося залишити в підсумку не більше десятка дільниць – зокрема, розміщених на території місцевих СІЗО, тюрми і лікарні, де пальму першості вдалося "вибороти" керівнику черкаського ВАТ "Азот" Жуковській.

Надалі керівники ОВК, схоже, під тиском представника ПР у ЦВК Тетяни Лукаш вимагали перерахунку в 47 дільницях (із 82) на підставі "залізобетонного" аргументу – офіційного листа №10/П-2086 від 30.10.2012 за підписом начальника УМВС у Черкаській області Валерія Дернового – відповіді на скаргу одного з технічних кандидатів у депутати стосовно нібито виявлених порушень у транспортуванні виборчих документів до окружної комісії.

При цьому, з одного боку, в порушення вимог закону керівником обласної міліції не було вжито жодних заходів щодо перевірки міфічних "порушень". З іншого боку, у перевищення власних повноважень він "рекомендував" провести перерахунок у більшості дільниць округу.

Довелося звернутися до керівників ГПУ та СБУ з вимогою припинити порушення закону і притягти винних до відповідальності. Щоправда, досі не впевнена, що це стосуватиметься генерал-майора Дернового. Адже саме він прикривав Антона Яценка у справі з його ДТП – уже після того, як відсидів за фальсифікації на виборах в Мукачеві, чесність яких відстоював свого часу мій покійний батько. Чим не іронія долі!

День третій: ставка на судове рейдерство

2 листопада відзначилося появою сумнозвісного документу під іменем "ухвала про роз'яснення судового рішення", прийнятого Черкаським обласним адмінсудом за день до того – в четвер, 1 листопада.

У цьому рішенні суд зобов'язав ОВК розглянути скарги щодо порушень під час транспортування протоколів і "прийняти рішення відповідно ч.5 ст.94 Закону України "Про вибори народного депутата України".

Таке рішення відповідало вимогам чинного законодавства і здоровому глузду – принаймні вибір залишався за ОВК: або

1) прийняти документи ДВК і врахувати відомості протоколів, або

2) відмовити у їх прийнятті та зобов'язати ДВК уточнити протокол, або

3) провести повторний підрахунок голосів на виборчій дільниці.

А днем пізніше – в ухвалі про його роз'яснення – суд зобов'язав ОВК прийняти рішення щодо перерахунку голосів у "неправильних" дільницях.

Це грубо суперечило закону і містило явні ознаки корупційних дій. З одного боку, стаття 170 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) категорично забороняє суду в роз'ясненні власного рішення змінювати його зміст, а його було брутально підмінено.

З іншого боку, голова суду змусив подібні ухвали підписати – наче під кальку – практично всіх суддів Черкаського обласного адмінсуду – за різними дільницями. Така собі кругова порука і групова /без/відповідальність.

Цього разу звернулася до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України і Вищої ради юстиції, які відреагували "мобільно" – принаймні про скандальні ухвали надалі вже ніхто не згадував.

Натомість, того ж дня керівники ОВК реанімували ідею перерахунку, але на підставі іншого "обґрунтування" – офіційних заяв представників трьох дільниць, яких примусили себе обмовити: нібито вони мали при собі печатки ДВК, які відповідно до закону мали залишатися в сейфах дільничних комісій.

Причому обмовити себе примусили – але не попередили про кримінальну відповідальність за подібні дії. І лише тоді, коли я звернулася до прокурора області з вимогою порушити кримінальні справи за відповідними фактами, а представники ДВК упевнилися, що їх подальша доля в штабі ПР нікого не цікавить, вони наважилися сказати правду. І, звісно, відмовилися від попередніх брехливих свідчень.

Тактика фальсифікації результату виборів сипалася, наче картковий дім. Але, як виявилося надалі, головний акт вистави ще чекав попереду.

День третій: голова ОВК в ролі жертви

До вечора п'ятниці ОВК мала 100% готовність встановити результати голосування у 194 окрузі – більшість членів ОВК уже підписала попередньо видрукуваний у серверній протокол із підсумковими таблицями.

І тут із головою ОВК Ольгою Козько трапилася реальна істерика. Мовляв, ви не розумієте – мене вб'ють. Пояснення, що всіх залякують, жінку не переконували.

Як з'ясувалося надалі, під час оголошення кінцевих результатів – у присутності нардепів Миколи Томенка, Ельбруса Тадеєва, Михайла Чечетова, Андрія Пінчука та мене – упевнившись у тому, що підстав для відкладення засідання немає – Козько потай під столом шматує підсумкові таблиці і просить викликати швидку.

Швидка не забарилася – підозрюючи підступ, "свободівці" і решта спостерігачів спішать заблокувати вхід до серверної – готові були будь-якою ціною захищати результат. І тут у приміщенні раптово пропало світло – як з'ясувалося пізніше, абсолютно "випадково" – в усьому мікрорайоні.

Штовханина і безлад пригальмувала медиків у їхніх спробах винести хвору – тому їй кинулися допомагали всі, хто стояв поруч. Проте, схоже, голова не стільки переймалася власним здоров'ям, стільки спробами винести ключі від сейфу з печаткою ОВК.

Але тут уже наполягла я – доленосні ключі було передано заступниці, яка відкрила його в темряві і продемонструвала печатку іншими членам ОВК і мені – аби впевнитися в її автентичності навіть залишила на власній руці відтиск.

 День четвертий і п'ятий: тактика "відсутності кворуму"

Субота почалася з відсутності керівництва ОВК в повному складі – у тому числі, сисадміна і заступника голови. Перебування голови не підтверджувалося жодною медичною установою міста, а вона сама не відгукувалася на жоден із мобільних номерів.

Народ уже почав хвилюватися – мені довелося навіть звертатися за допомогою до МОЗ, МВС і СБУ із заявою про розшук Ольги Козько, її захист і надання відповідної медичної допомоги.

Тим часом, комісія, яку вже не розхолоджував саботаж її керівництва, відновила засідання після технічної перерви, оголошеної з вечора п'ятниці. Сподівання на те, що відсутність Ольги Козько зірве процес, не справдилося – більшість упевнено обрала головуючого, який координував оголошення кінцевого результату – з колосальним відривом у 12 тисяч голосів переміг кандидат від опозиції Микола Булатецький.

Правди ради, на людей, які мали приймати рішення, того дня чинився безпрецедентний тиск – мені показували смс-повідомлення з погрозами їм особисто та їхнім родинам. Але всім їм вистачило і мужності, і сили волі, аби встояти і захистити вибір земляків.

День шостий і сьомий: ЦВК проти вимог закону

В понеділок у блокування процесу включилася "доблесна" міліція.

Черкаські "правоохоронці" не лише відмовилася супроводжувати членів комісії до ЦВК, пославшись на вимогу місцевої прокуратури, – але й блокували автобуси з волонтерами, які виїхали на захист протоколів і в.о. голови комісії.

Хоча зупинити головну колону з народними депутатами, відставними полковниками, що охороняли, підсумковий протокол і членами комісії, Валерію Дерновому все ж не вдалося.

Уже на під'їзді до Києва хтось пожартував: "з Черкас прорвалися – тепер естафетна паличка саботажу у ЦВК". Як у воду глядів!

З одного боку, Центральна виборча комісія була змушена прийняти документи від 194 округу – попри заперечення Тетяни Лукаш. З іншого – зрадила очікування черкащан абсолютно протиправним рішенням про неможливість встановити достовірні результати виборів в окрузі.

Немає значення, хто викручував руки структурі, відповідальній за встановлення результатів виборів в межах усієї України – важливо інше: нею було вчинено злочин. 

І насамкінець

Подейкують, після провалу проекту з "призначення" Валентини Жуковської нардепом вона готується до виборів мера Черкас.

Від такої перспективи нинішній міський голова Сергій Одарич у легкій паніці – він "лише" представляє інтереси більшості громадян міста, а за новоявленими опонентом зависає на обрії такий собі Дмитро Фірташ, який уміє призначати "правильних" кандидатів для вибору.

У деяких випадках чиновництво поводиться наче ящірка – не переймається долею якогось хвоста, якщо життя під загрозою – все одно відросте.

Схоже, непогано керуються тим рефлексом і в представники різномастої одеської влади. Свого часу вони настільки зріднилися з оборудками будівельної корпорації «Альянс», що вже й життя без них не мислили. Подейкують, усіх місцевих чиновників найвищого рівня встигли зацікавити ними персонально. Не випадково кілька років поспіль вимоги громадян щодо захисту ошуканих інвесторів владою стоїчно ігнорувалися – до того часу, як в одному з депутатських звернень не було згадано про кримінальну відповідальність працівників прокуратури за участь у корупційному окозамилюванні.

Наче за помахом чарівної палички у відповідальних працівників пробудилося напівзабуте відчуття тривоги за власну шкіру – і вони дружно вказали на крайнього! Треба ж на когось списати «окремі недоліки» в цілому «достойної» системи…

Ошукані інвестори: схема кидка

Ще клієнти сумнозвісного столичного «Еліта-Центр» свого часу переконалися в тому, що не все просто в інвестуванні будівництва житла ресурсами громадян – загалом тоді постраждало близько півтори тисячі осіб, .

Сьогодні схему «елітчиків» вважають не лише найбільш резонансною, але й хрестоматійно очевидною – ніхто й не думав вести будівництво в інтересах інвесторів, чиї гаманці  «полегшали» на 400 млн. гривень. Натомість, аферисти по суті торгували повітрям, продаючи двічі і навіть тричі одні й ті самі квартири в «паперових» будинках.

За ідеєю ще перший сумний досвід у даній сфері мав навчити дечому і громадян, і чиновників. Але досі ним користувалися винятково нові шахраї.

Особливо надихало їх те, що попри гучні обіцянки глави держави і голодування обманутих громадян втрачені ними кошти не було віднайдено, а головних винуватців так і не встановили. Що й казати – навіть тих, кого призначили на роль «цапа-відбувайла», досі судять.

Серед висновків, яких дійшли аферисти з огляду на інновації «від Волконського/Терентьєва», варто відзначити два найсуттєвіших.

З одного боку, вирішили їх послідовники, варто хоч трохи збудувати спочатку для вигляду – більше довірятимуть, отже й на більші суми розщедряться насамкінець. З іншого боку, непогано б зацікавити чиновників – особливо тих, у кого дозволи відповідні треба брати і хто надалі контролюватиме їхню діяльність. 

В очікуванні на розширення піраміди

У червні 2012 року  до мене як до народного депутата звернувся депутат одеської міськради Олександр Сомов з проханням захистити конституційне право інвесторів корпорації <<Альянс>> (ТзОВ <<Альянс-Висотбуд>> та ТзОВ <<Альянс-Жилстрой>>) на їхню власність.

Вони скаржилися на те, що впродовж 5 років (!) – не можуть оселитися у своїх квартирах у сімох будинках, які мали бути збудовані корпорацією. Вельми показово, що в нашому випадку в ролі замовника будівництва фігурувало Управління капітального будівництва Одеської міськради (надалі – УКБ). Та й житло мало бути соціальне – для найменш захищених верств населення: молодих сімей, інвалідів, учасників бойових дій, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо.

Будинки мали здати в експлуатацію ще в 2007-2008 рр. – проте на будівельні роботи, як стверджують інвестори, було витрачено лише 50% від 500 млн. гривень, отриманих для їх зведення.

Впродовж 2009-11 рр. уже ніхто нічого не будував – проте корпорації вдалося продати ще 135 квартир на суму близько 33 млн. гривень. У в липні 2009 р. міськрада вдвічі скоротила частку квартир, які належали місту. Проте «виручені» кошти до будмайданчиків знову не потрапили – ними було компенсовано депозити клієнтів кредитного союзу «Альянс-Інвест» у розрахунку на чергове  розширення піраміди.

Тим часом інвестори довгобуду, розташованого за адресою  вул. Академіка Вільямса, 37 (друга черга мікрорайону «Південний» під літ. «Д»), зволікання з будівництвом пояснюють наявністю змови між забудовником і представниками мерії. Мовляв, усьому виною корупційна схема за участі УКБ та ТзОВ «Альянс-Жилстрой», між якими укладено договір про будівництво житла №37-Ю-2/3 від 20.12.2005 р.

Відповідно до цього договору, УКБ зобов’язується спорудити житлові будинки, а ТОВ – забезпечити відповідне фінансування. При цьому право на збудовані квартири за товариством закріплюється лише за умови, якщо до початку будівництва буде перераховано не менше 30 відсотків вартості загальної площі квартир. А решту коштів – сотні мільйонів гривень – зібраних ще в 2008 році – ТОВ має право вносити до моменту завершення будівництва.

На думку постраждалих інвесторів, така схема дає посереднику право користуватися чималими коштами, які йому не належать, на власний розсуд – як завгодно довго. Адже кінцевий розрахунок має відбутися в разі закінчення будівництва, яке хронічно не завершується.

Але ж «прокрутка» чужих коштів у розрахунку на швидкий навар – справа не менш ризикована, ніж гра в тоталізатор: можна виграти все. А можна і втратити…

 «Не був, не знаю, не підпишу…»

З  огляду на патову ситуацію – люди роками позбавлені придбаного ними житла, тим часом як  довгобуди руйнуються і розкрадаються – звернулася до прокурора Одеської області Моліцького С.В. Мовляв, прошу вжити невідкладних заходів прокурорського реагування і проведення відповідних експертиз – зокрема, інвестиційної.

Відповідь не забарилася, але й не втішила. В листі за підписом в.о. начальника Управління МВС в Одеській області Стародубова С.В. мене рішуче впевнили в тому, що все добре, все легально – Суворівським райвідділом Одеського міського управління МВС інвесторам відмовлено у порушенні кримінальної справи, а прокуратурою це рішення після відповідної перевірки не скасовано.

Довелося звертатися до Генеральної прокуратури і нагадувати про кримінальну відповідальність працівників прокуратури, які закривають очі на корупційні оборудки, у тому числі, за участі правоохоронців.

Цього разу відомство Віктора Пшонки наче підмінили. В докладній відповіді на моє ім’я  за підписом в.о. прокурора Одеської області П.Ліщишина йшлося не лише про відповідальність забудовника, але й про саботаж з боку мерії. Принагідно було повідомлено про підготовку прокуратурою звернення до суду щодо зобов’язання УКБ до незалежної аудиторської перевірки реального обсягу коштів, інвестованих громадянами, і вартості будівельних робіт, виконаних насправді, а також «відкриття» цілої низки інших порушень, які наразі перевіряються під контролем прокуратури області

І насамкінець

Звісно, можна було б втішитися подібною ретельністю представників згаданого відомства – якби не кілька обставин.

З одного боку, закон зобов’язує прокуратуру до контролю над правомірністю дій чиновників – без жодного нагадування з боку громадян. З іншого боку, не факт, що гроші знайдуться, а житло вчасно добудують.

Та й скільки маємо схожих ситуацій по країні, на які правоохоронці принципово не реагують – бо вони кояться з їх відома?

 

Влада не поспішатиме з Держбюджетом-2013 до нового року. До Ради його проект не вносять до виборів – нібито, щоб не політизувати. А перше засідання ВР нового скликання призначають пізніше терміну, дозволеного законом.

Усе хилять до того, аби вражаючі проблеми з невиплатами по країні перекласти на новообраних депутатів – мовляв, що з них візьмеш? А доки немає бюджету – доти немає виплат. Іншими словами, прагнуть усіляко мінімізувати відповідальність перших осіб держави за брак коштів у казні і кришування розкрадання держмайна.

Швидше за все проект бюджету притримують для торгу/тиску на депутатів-мажоритарників, які голосуватимуть за спікера і формуватимуть новий уряд.

Напередодні вчительського свята прем’єр вийшов  за межі класичного сюжету – у мене є дві новини: одна хороша, інша погана – з якої починати? Новин для освітян віднайшлося в Азарова дійсно дві, але обидві, з його слів – хороші.

Мовляв, завдяки «зусиллям партії та уряду» зарплата вчителя зросла впродовж останніх років на 1 тисячу 200 грн., а наприкінці 2013 року вона складатиме 3,5 тисяч.

Схоже, керівнику уряду на доповіли вчасно, що він уже обіцяв учителям ці самі три з половиною тисячі, але до кінця 2012 рокурік тому – у переддень їх професійного свята. Який шанс тоді, що він і наступного року не страждатиме на склероз?

Після того директори перепитували на зустрічах – яку саме країну і яких учителів мав Азаров на увазі?

15 тисяч щороку – з кишені кожного вчителя

Насправді, до обох новин «від уряду» варто поставитися критично.

З одного боку, зарплата вчителя дійсно зросла на згадану чиновником суму – але не впродовж двох останніх років і не завдяки «турботі» нинішнього Кабміну.

700 гривень – із цих 1200 – вчителі отримали в 2009 році завдяки ініціативам уряду Тимошенко, а решту приросту в 500 гривень – впродовж двох наступних років – але під тиском учительських страйків.

При цьому синхронно уряд Азарова не гребував обдиранням учителя – за рахунок наявності різниці між першим тарифним розрядом Єдиної тарифної сітки (ЄТС) і розміром мінімальної заробітної плати. Це дозволило «зекономити» близько 15 тисяч гривень на кожному вчителі – лише впродовж 2010 року!

Згідно з вимогами закону перший розряд не має бути меншим за мінімальну зарплату – але закон хронічно владою не виконується.

Ще в квітні 2011 року зареєструвала разом з покійним Полохало проект закону, який мав зрівняти перший тарифний розряд з мінімальною заробітною платою – прямою нормою, яка б передбачала відповідальність за її порушення. Але проект був з тріском провалений нинішньою більшістю з обґрунтуванням – «немає коштів»!

Я не стала цікавитися в бюрократів, чи є в бюджеті кошти на малину по 625 гривень за кілограм для високопосадовців.

Адже напередодні вчительського страйку Азаров побожився нарешті, що зрівняє перший розряд ЄТС і «мінімалку». Учителі йому  повірили – зарплата потім дійсно збільшувалася на кілька десятків гривень щокварталу.

Хоча вкрадене в 2010 році так ніхто і не повернув – до цього часу кожному вчителю не доплачують близько 300 гривень щомісяця лише за рахунок цієї різниці.

На кого прем’єр хоче справити враження?

Неформально директори шкіл не чекають, що Азаров поспішатиме з виконанням обіцянок. Мовляв, хто заважав уряду поставитися до вчителя по-людськи з початку року? Або з квітні минулого року, коли вчителі були змушені страйкувати – бо їм місяцями не сплачували зарплату.

На їх думку, вчителя знову перетворюють на об’єкт маніпуляцій, розрахованих на чергове «покращення» від партії влади – і насамперед, в очах тих, хто традиційно до вчителя ставиться шанобливо.

Самим же вчителям не з прем’єрських слів відомо про те, як уряд дотримується взятих на себе зобов’язань – у тому числі, у сфері зарплат і підвищення «престижності» освітянського фаху.

З одного боку, він їх або хронічно саботує, або виконує після сотого нагадування страйкарів чи опозиційних депутатів. З іншого – доки вчитель отримає обіцяну подачку, вона множиться «на нуль» депресивною економікою. Принаймні впродовж останніх  двох років вартість електроенергії зросла на 37% (!) – а квартплата лише за перше півріччя цього року збільшилася на 12% (!). Не кажучи про вартість проїзду, продуктів харчування тощо.

Нарешті, не з чужих слів учитель знає про закриття шкіл, затримки з виплатами зарплати, примус до участі в мітингах партій влади і вступ до ПР і «добровільне» обслуговування потреб Євро-2012.

Фінансування «на око» не спрацьовує – так само, як і влада

Звісно в освітньому бюджеті немає грошей. І не буде – доки влада не змінить ставлення до його ролі в державотворенні.

Чи не найбільша біда школи полягає в тому, що її фінансують «на око». Не від потреб освіти – а скільки залишиться від більш «стратегічних» відомств або скільки перепаде перед виборами.

Це незаконно. Принаймні статтею 61 закону «Про освіту» гарантоване забезпечення асигнувань на освіту в обсязі, не меншому 10% національного доходу – у бюджеті-2012 наразі близько 6,5% – і в проекті бюджету 2013 року закладено не більше. Так  само не виконується і стаття 57 цього ж закону, яка гарантує вчителеві зарплату не меншу, ніж середня по промисловості.

Іншими словами, освіта хронічно недофінансується – попри вимоги чинного законодавства. Схоже, влада настільки стурбовано подібним беззаконням, що вирішила й відсоток підправити – в одному з проектів (автор Самойлик, № 8622), який завдяки фальсифікованому Луцьким засіданню освітнього комітету отримав путівку до сесійної зали, мінімальний відсоток фінансування освітніх потреб пропонують зменшити з 10% – до 8,5%!

Який вихід?

Прогрес можливий лише в разі відставки уряду і кардинальних змін в алгоритмі фінансування галузі. Не згори донизу в «ручному режимі» відповідно до залишкового принципу – а за принципом «гроші ходять за дитиною».

У ньому, насправді, немає нічого нового. Він використовується в більшості європейських держав. І декларується в нас, але на папері. йому бракує жорсткої прив’язки фінансування шкіл до кількості учнів і нормативно встановлених параметрів вартості навчання школяра, що індексуються щорічно. 

Не меншу роль відіграє надання вчителю особливого статусу –  окремим законом,  який передбачатиме збільшення заробітної плати та розширення необхідних соціальних гарантій, а також рівень пенсійного забезпечення, що становитиме 80% максимуму заробітної плати.

Лише в такому разі учитель почуватиметься захищеним і незалежним – і від урядової кон’юнктури, і від милості чиновників, і від їх політичних уподобань.

Follow LesyaOrobets on Twitter

Latest Month

February 2013
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728  
Powered by LiveJournal.com
Designed by Jamison Wieser